2 курс

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

ТЕМА: « Шістдесятництво» як культурологічне  й соціальне явище. Його зв'язок з дисидентським рухом.

Мета: Розкрити зв'язок українського дисидентського руху з явищем «шістдесятництва», дати загальну характеристику творчості поетів-шістдесятників.

Лекційний матеріал

У 1953 році помер «вождь усіх народів і часів» Йосип Сталін. А в 1956 році на 20-му з’їзді партії Микита Хрущов виступив із доповіддю « Про культ особи і його наслідки», засудивши злодіяння Сталіна та його прислужників і цим розпочавши період так званої хрущовської відлиги. З’явилася надія. Надія на громадянську свободу, захищеність від беззаконня, від свавілля влади, на торжество справжньої демократії і права. Люди позбувалися страху, починали сміливіше і вільніше думати і говорити.

Першими усвідомили цю свободу інтелігенти. Ще в 1953 році вийшла дебютна книга Дмитра Павличка « Любов і ненависть», а в1957 році – Ліни Костенко « Проміння землі» - митців, які стали немовби «предтечами» шістдесятництва, а згодом на рівних улилися в цей широкий соціокультурний рух.

У 1961 році з’являється низка «кардинально» нових творів:      М. Вінграновського « « З книги першої, ще не виданої», вірші  В. Коротича « Бетховен», І Драча « Ніж у сонці», « Зелена радість конвалій» Є. Гуцала, публікації В. Симоненка, В Стуса, Григора Тютюнника, Б. Олійника, Р. Іваничука… Молоді таланти намагалися позбутися нагляду і тиску КДБ, гуртувалися самочинно, виходячи із справжніх ідейно-естетичних інтересів, Вони збиралися зокрема, на київській квартирі І. Світличного, яка на початку 1960-х років стала своєрідним центром національної культури.

Наступного, 1962 року  гарматним залпом «вистрелили» у світ перші поетичні збірки М. Вінграновського « «Атомні прелюдії», В. Симоненка « Тиша і грім», І. Драча « Соняшник», Б.Олійника « Б’ють у крицю ковалі» та ін.

Хвиля творчої свободи явила Україні й світові плеяду митців, імена яких на той час були незнайомими  й новими, а тепер є славою і гордістю нації. Саме їх стали називати шістдесятниками.

Здивоване й мало не шоковане суспільство, відвикле від зухвалих новацій як вияву природної зміни поколінь, одначе відразу збагнуло: з’явилася нова генерація митців, які прагнуть сказати власне, оригінальне слово – як виявилося згодом – не лише в мистецтві, але й у суспільному житті.

Реакція на новаторство двадцятип’ятилітніх «порушників супокою» була різною. Багатьох просто закльовували нищівними статтями та виступами з трибун, звинувачуючи в нісенітниці: навмисній незрозумілості, затуманеності поетичного мислення, силуваній оригінальності, відсутності ідейного наповнення та інше. На захист новаторів 60-х стали Павло Тичина, Максим Рильський і молодий тоді Андрій Малишко…

Започатковане насамперед поетами, шістдесятництво невдовзі набуло масштабу універсального соціокультурного феномену6 літературно-мистецького, філософсько-ідеологічного, наукового, суспільно-політичного. В осередку  цього були поети Д. Павличко, Л. Костенко,, В. Симоненко, І. Драч.,                          М. Вінграновський, В. Коротич, В. Стус, Б. Олійник,                        І. Калинець; прозаїки Є.Гуцало, Григір Тютюнник, В.Дрозд, В.Шевчук, Р. Іваничук та інші.

У 60-х рр 20-го століття відбувся перегляд морально-етичних цінностей у житті та літературі, загострилося питання правди та історичної пам’яті. Свій варіант зведення рахунків із несправедливим минулим і сучасністю запропонував М. Стельмах у романі « Правда і кривда». Він одним із перших в УРСР звернувся до забороненої теми голодомору 1932-1933 років та сталінських репресій, хоча повністю розкрити її з огляду на тогочасну цензуру йому не вдалося.

У цей час письменників надихали новітні здобутки НТП: розщеплення атома, з’ясування молекулярної структури ДНК й, особливо, перший політ людини в космос із подальшими далекоглядними перспективами. Проте з орбіти планета видалася такою крихітною й безборонною, що невдовзі на зміну романтиці нестримного освоєння космосу прийшло тверезе усвідомлення  крихітної беззахисності всезагальної гармонії. До того ж віра в людину й любов до людини втілювалися насамперед у несамовито-щирій любові до України, вірі в непоборну силу її народу, його провідну місію.

Популярність В.Симоненка та І Драча виходили за межі усталеного і викликала роздратування у офіційних колах. Зіткнення шістдесятників із системою було неминучим. Система не могла дозволити мислення поза рамками, які сама створювала. Назрівав відкритий конфлікт із режимом.. Тим паче , що на той час шістдесятництво вже гуртувалося не тільки довкола приватних кухонних осередків, але й офіційно зареєстрованих громадсько-культурних організацій – зі статутом, керівними органами, плановими заходами. У Києві це був клуб творчої молоді « Сучасник» ( голова – Лесь Танюк), у Львові – « Пролісок» ( на чолі з М. Косовим). Тут збиралися, щоб обговорити мистецькі й громадські питання, послухати гарну поезію й музику; клуб організовував творчі вечори, вистави, виставки. Лунали «гострі» думки і заборонені слова – «Україна», «нація» 9 замість УРСР і радянський народ). Поширювалася «порекомендована» й «крамольна» література, зароджувався «самвидав». Але період загальної ейфорії був досить коротким.

Уже в жовтні 1964 року зняли Хрущова; на його місце прийшов Л.Брежнєв. А в серпні-вересні 1965 р Україною прокотилася хвиля політичних арештів. Серед тих, хто потрапив за грати, переважно були шістдесятники: критик І. Світличний, маляр О. Заливаха, правозахисники  В. Мороз та брати Горині…

Почалася ера лицемірства й брехні, доносів і наклепів, закритих судів і публічних покаянь, тюрем і соцбожевілень, а то й фізичних розправ, замаскованих під кримінальні злочини            ( звірячі вбивства  художниці Алли Горської та композитора Володимира Івасюка).

А 4 вересня 1965 року під час прем’єри фільму С. Параджанова « Тіні забутих предків» ( за повістю М. Коцюбинського) у київському кінотеатрі « Україна» Іван Дзюба виступив із заявою-протестом проти арештів української інтелігенції. Його підтримали В. Чорновіл, В.Стус, який , незважаючи на крики в залі, вигукнув: « Хто проти тиранії, встаньте!». Відважні піднялися. Решта залишилася сидіти. Усі відчули: настав час вибору. Або відстоювати свої позиції до кінця, або пристосовуватись до нових умов життя, або демонстративно замовчати. Саме перед таким вибором постали шістдесятники. Їхня юність закінчилася із першими арештами.

Друга хвиля арештів прокотилася 1972 року. Тоді забрали В. Стуса, В. Чорновола, Є Сверстюка, І. Світличного, І. Дзюбу, І. Калинця. Багатьох із них змусили передчасно посивіти…

1980-ті роки – третя хвиля. Розпочалася жорстока боротьба комуністичного режиму з інтелігентами-гуманістами, яких зазвичай проголошували «буржуазними націоналістами».

Головних варіантів виходу із цієї кризової ситуації було всього три:

-         дисидентство – активне інакодумство, відкрите протистояння тоталітарному режимові, цілковите несприйняття його псевдо ідеалів і псевдоцінностей, опозиційна громадська діяльність        ( В. Стус, І. Світличний, А. Горська);

-         «внутрішня еміграція» - самоізоляція у власному внутрішньому світі, втеча в мовчання ( Л. Костенко, М. Коцюбинська, В.Шевчук);

-         конформізм – намагання ціною моральних та ідейних вчинків урятувати власне життя та кар’єру; пасивне сприйняття нав’язуваної ідеології, підпорядкування «правилам гри» тоталітаризму заради фізичного виживання ( Д. Павличко, І.Драч, В.Коротич).

Перші гнили в тюрмах і висловлювали свою незгоду з політикою тоталітаризму через виснажливі голодування й відкриті листи протесту; другі намагалися хоч якось підтримати своїх братів по той бік колючого дроту ( хто плиткою шоколаду, хто книжкою чи випискою з важливої статті в періодиці, хто – просто добрим словом у листі, якимось дивом пропущеному в «зону») і писали « в шухлядку» ( часом навіть без найменшої надії на друк); треті в цей час друкували сотні віршів і статей в періодиці, видавали десятки книжок з обов’язковими  «паровозиками»     ( програмними поезіями про партію, Леніна, які «витягували на собі цілу збірку», унеможливлюючи її вихід у світ), обіймали високі посади у видавництвах, редакціях, творчих спілках, органах державної влади, отже, не тільки прямо не виступали проти системи, але й оспівували її. Проте навряд чи маємо моральне право засуджувати других чи  третіх тому що ніхто з нас не може бути впевненим, що на їх місці неодмінно залишився б героєм. Однак це не заважає нам схиляти голову перед тими, хто  навіть у жахливих умовах в’язниць і таборів продовжував писати твори неперевершеної художньої вартості.

Серед світоглядних засад шістдесятників слід виділити:

-         лібералізм ( культ свободи в усіх її виявах, свободи особистості, нації, свободи духу);

-         духовний демократизм (культ простої звичайної людини-трудівника);

-         духовний аристократизм (культ видатної творчої особистості);

-          моралізм та етичний максималізм ( культ моральності як абсолютного мірила людських вчинків);

-         космізм ( усвідомлення «планетарної причетності» людини як частинки Всесвіту до космічних процесів);

-         активний патріотизм ( любов до Батьківщини і рідного народу) і національна самосвідомість, сакральне сприйняття рідної мови та історичної пам’яті як оберегів нації;

-         культурництво ( відстоювання справжньої, високомайстерної культуро творчості).

Досить розмаїто постає жанрова система шістдесятників ( лірична поезія, балади, притчі, етюди, поеми, сонети, рубаї, ліричні новели, історичні романи, романи  у віршах, химерна проза ) і проблемно-тематичні обшири: традиційні ( природа, Вітчизна, народ, історична пам'ять, людина у всьому багатстві її проявів – суспільне життя, моральність, кохання, творчість) та нові теми ( підкорення космосу, етична правомірність НТП, стандартизація особистості в умовах новітнього міщанства).

Отже, явище шістдесятництва було неоднозначним як за творчими постатями, так і за стильовими течіями та ідейно-естетичними вподобаннями. Тут е і модернізм ( І. Драч, В. Голобородько,                   М. Воробйов) і неоромантики ( М. Вінграновський, Р. Лубківський), і неонародники(В. Симоненко, Б. Олійник), і постмодерністи ( В. Стус). Таке розмаїття свідчило про багатство відновлюваної української літератури. Воно не вкладалося в жорстокі рамки « соціалістичного реалізму», загрожувало його існуванню, і тому радянська влада та слухняна критика намагалися його дискредитувати, звинувачуючи в «естетизмі»,«абстракціонізмі», відірваності від життя.

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ : СКЛАСТИ КОНСПЕКТ ПРОЧИТАНОГО.

ІНФОРМАЦІЯ ВКРАЙ ВАЖЛИВА ДЛЯ ПОДАЛЬШОГО ЗНАЙОМСТВА З ТВОРЧІСТЮ ПИСЬМЕННИКІВ ЕПОХИ ШІСТДЕСЯТНИЦТВА ЯК В ПЛОЩИНІ БІОГРАФІЇ, ТАК І СТОСОВНО ТВОРЧОСТІ.